Актор в однiй ролi. Богдан Бенюк в ролi Герасима Калитки у виставi "Сто тисяч" в Київському театрi на Подолi (режисер-постановник - Віталій Малахов)
Сто тисяч…Чималенька сума грошей, незалежно від виду валюти. І з того часу як з’явились в використанні чи то паперові, чи монетні гроші, все більше і більше народжується бажаючих ними заволодіти в неосяжному габариті. Герасим Калитка, центральний герой в п’єсі Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч», – один з таких звичайнісіньких ненажер, який прагне отримати легким шляхом велику суму і переплюнути усіх своїх знайомих в кількості земельних ділянок. До речі – земля ( в наш час це поняття ототожнюється з словом нерухомість ) також з давніх пір була завжди дуже жаданою, а сьогодні –ну просто шалено затребувана, але майже недосяжна, бо сотка – на вагу золота. Отже в даному творі зустрічаються дві вельми актуальні проблеми ХХІ століття, які об’єднуються в одну тему – одвічну гонитву людей за багатством. А от Богдан Бенюк, який грає Герасима Никодимовича Калитку в театрі на Подолі ( режисер – Віталій Малахов), на афіші відверто та щиро посміхається і, без жодного прояву жадоби чи хитрості, майже вклонившись по пояс, пропонує нам «сто тисяч». І складається враження, що він от-от віддасть нам ці «сто тисяч» прямісінько в руки, але тільки з умовою, щоб ми обов’язково прийшли до нього на виставу. Він вже в образі свого персонажа: пропонує глядачу обміняти 50 гривень ( ціна квитка ) на позитивні емоції від перегляду «перфоменсу» за його участю. Афіша закликає глядача до перегляду «класичної української драматургії, яка вражає своєю актуальністю та іронічною відвертістю в розкритті національних характерів». А також розглядає поетичне відношення українця до землі, яка «дарує радість існування і самоствердження, змушує жити, народжувати дітей і мріяти та її згубну дію на тих, кому завжди всього мало, і що нестримний потяг до володіння нею – його ж важкий хрест». Комедія «Сто тисяч» була написана Іваном Карповичем в 1890 році на основі реальних подій того часу. Судова хроніка тодішніх газет мало не щодня повідомляла: шахраї під виглядом фальшивих грошей збували нарізаний папір. Тому напевно першою назвою твору була – «Влада грошей». Події розгортаються в одному з пореформених сіл України, десь за чотириста верств від Києва. Софія Тобілевич згадує в своїх мемуарах: «У той час почали народжуватися і енергійно діяти на селі нового типу хижаки, вже сини фінансового капіталу. Оті нові сільські п’явки на тлі українського хлібороба і просились потрапити на сторінки комедій Тобілевича». В кожному своєму творі Карпенко-Карий намагався проникнути в мікрокосмос людини, з’ясувати її суть і в чому полягає її земне щастя. Герасим Калитка постає в п’єсі для нас мов на долоні: хороший господар (дізнаємося зі слів Копача: «У вас новий забор і добре зроблений», «Хазяйственний мужик — велике діло!»), працьовитий (встає зранку першим і одразу береться до роботи, лягає останнім), добрий (дарує кумові Векселя), щирий, але занадто економний і жадібний. З його вчинків ми чітко бачимо, що людина для нього – це просто «зайвий рот», з яким йому зовсім не хочеться ділитися хоча б маленьким шматком хліба чи пожертвувати відпочинком коней у неділю, навіть для його власної сім’ї. На першому місці в нього – Земля, в яку він закоханий до безтями, заради якої готовий на будь-які жертви. Він наче середньовічний лицар співає їй дифірамби: «Ох, земелько, свята земелько — божа ти донечко!». Але дуже швидко в нього пробуджуються земні інстинкти: « Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє, там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла пшениця і колосується жито: і все то гроші, гроші, гроші». Земля для Герасима стає сенсом його життя: він скуповує землю у розорених селян, у багатих поміщиків, що не справились з господарством, купує шматочками, - але йому все мало і мало. Він недоїдає, недосипає, нещадно експлуатує наймитів і навіть членів власної родини. Калитка стає просто одержимим землею («Ідеш день — чия земля? Калитчина; їдеш два — чия земля? Калитчина; їдеш три — чия земля? Калитчина... Диханіє спирає... А скотини, а овець розведу — земля під товаром буде стогнать, отоді і я скажу про Пузиря: голяк масті, чирва світить! » ). Він доводить себе до божевілля: «Ти мізкуєш, ти крутиш головою, де того взять, де того, як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками і не їсться тобі, і не спиться тобі... Мене вже ці думки зовсім ізсушили... До того додумаєшся, що іноді здається, наче хто вхопив тебе за ноги і крутить кругом себе!». Але зовсім не думає про сімейний душевний затишок, тільки про матеріальний достаток, - все має бути «до кишені, а не для душі». Його кредо: «Гроші – всьому голова». Він вважає, що в хазяйстві головне — уникати усяких «панських примхів»: «Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». Але йому все одно мало. Кум Савка, коли позичає в Герасима гроші за вексель на волів, вже на початку п’єси починає розчаровуватись в сусідові: «Е, куме, мабуть, і в тебе нечисті гроші, і в тебе душа вже не своя». Зі слів сина Романа дізнаємось, що він непитущий, але за чужий рахунок - випиває: «Тільки вони не охочі гулять, хіба хто могорича поставив, а на свої не будуть пить» . Калитчина мова –українська проста розмовна, з діалектизмами того часу, насичена прислів’ями і приказками ( «Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість», «Знай свою діжу, а у мої діла носа не тикай!» ). Основний конфлікт у п’єсі відбувся між Герасимом і Невідомим (жидом), який полягав в однаковому бажанні заволодіти грошима хитрощами та обманом. Ми чітко розуміємо, що предметом конфлікту є – гроші. Автор дає Герасиму символічну фамілію – Калитка, показуючи його несамовите бажання загребти все в свої руки – щоб усе було у нього «в калитці». Головний герой повністю впевнений, що «обманить хоч кого, а його чорта лисого обманить хто», спокусився на легкі гроші. Він був ошуканий Невідомим жидом, купивши чистий папір в мішку, замість грошей. З горя Калитка хоче повіситися... і дуже шкодує, що його витягли з зашморгу: «Краще смерть, ніж така потеря!». І в наш час багато таких «Калиток», які хочуть розбагатіти хитрим, шахрайським, будь-яким шляхом. Вони готові на все заради «розмальованого паперу». Ця страшна жадоба до багатства, грошей, влади над людьми і «нерухомою землею» штовхає людей на приниження, знущання, підлість, агресію, зради, злочини, і навіть вбивства. Люди перестають цінувати життя. Гроші «заволодівають» душами таких людей, які стають їхніми рабами-роботами. Першим актором, який зіграв цього центрального персонажа у п’єсі і був сам драматург – Іван Карпович Карпенко-Карий. Зрозуміло, що його сучасники і люди нашого часу сприймають його в першу чергу як видатного драматурга, митця першорядного поетичного таланту. Іван Франко так оцінював його творчість: «Він був одним із батьків новочасного українського театру визначним артистом та при тім великим драматургом, якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших народів.» Сам Іван Карпович зізнається нам зі сторінок своєї п’єси «Суєта» устами Івана Барильчика: «Сцена ж — мій кумир, театр — мій священний храм для мене». І ми віримо його поглядам і любові до сцени. Критика того часу мало згадувала про його акторські досягнення. Нам залишились спогади його близьких друзів і знайомих, що підтверджують його потяг до сцени. Якщо вірити сучасникам, то Карпенко-Карий був актором «мистецтва зображення». Міміка на обличчі завжди грала яскравими та емоційними відтінками, голосова палітра коливалась від ліричних нот до катастрофічно-обуреного реготу та волання, гротескова жестикуляція і важкість ходи. Дружина майстра – Софія Тобілевич найбільш точно описує нам його акторську роботу: «Скільки нестримної пристрасті до набування землі вмів виявити своїм голосом Іван Карпович – Калитка! Наприкінці класичного монологу: «Їдеш один день – чия земля? – Калит чина!» - голос Калитки від повноти почуттів і пристрасті ось-ось увірветься, дихання йому ось-ось забракне. У театрі завжди панувала насторожена мертва тиша. Здавалось усі напружено чекали, чим же закінчиться оте його щире захоплення єдиною мрією всього життя. А скільки відчаю від непоправного лиха чулось у тому самому голосі, коли Іван Карпович – Калитка усвідомлював, що його обдурено, що замість фальшивих грошей йому продали чистісінький папір! «Бумага!.. Обманив!.. Куме, він же гроші давав, я сам бачив…Сама бум ага…чистісінька бумага!» - промовляв він у страшному відчаї і несамовито починав реготати: «Ха-ха-ха!.. Сто тисяч! Ха-ха-ха!» Після цього публіці ставало цілком ясно, що такої катастрофи він не зможе пережити, і те, що Герасим біг вішатись, нікого не дивувало.» Трохи по-іншому оцінює гру актора - Іван Мар’яненко: «Калитка, з його ненажерливістю, жадобою до «земельки», крутий, черствий, скупий, який усім єством тягнеться до наживи, у виконанні Івана Карповича був винятково простий, переконливий, позбавлений будь-якого мелодраматизму чи перебільшень зовнішнього порядку. Навпаки, діловитість, розрахунок міцного коркуля, що підкорив своїй цілеспрямований волі і сім’ю, і наймитів, пронизують усю роль. Його Калитка і сам день та ніч товчеться, і іншим не дає спокою, докоряючи за недбальство та лінощі. Здавалося, роль була здійснена надзвичайно економними й простими засобами, ніби Іван Карпович, вдягшись у селянську одежу, швиденько промовляє її. Та це було лише перше враження. З яви на яву, з дії в дію образ набирав нових і нових нюансів і дедалі дужче захоплював.» Тематика комедії «Сто тисяч» завжди була і до сих є актуальною. Це доводять театри України, в репертуарах яких хоча б один раз точно гралась ця п’єса. Харківський театр імені Т.Г.Шевченка 7 червня 1993 року показує прем’єру «Гроші» («Сто тисяч») у постановці Миколи Яремківа. Автори вистави поглянули на п’єсу свіжими очима й „переказали” її мовою сучасного театру. Режисерська концепція та гра акторів не викликають бажання навіть згадувати про те, що головний герой – „суцільний експлуататор”. Більшість персонажів вистави шукають різних шляхів до збагачення. Калитку грає заслужений артист України - Петро Рачинський. Вистава – двічі лауреат Міжнародного театрального фестивалю у Львові „Золотий лев”. Відгуки глядачів виключно позитивні і по сьогодні. Буквально 4 роки назад зняли цю виставу з репертуару в Одеському українському театрі імені В.Василька. Постановка – Н.Тараненка, Калитку - грав народний артист України – А.Н.Дриженко. Вистава йшла 10 років і мала шалений успіх. До цього часу йде вистава «Гроші» (режисер – Валерій Садига, Калитка – А.Цейхмейструк) в Вінницькому музично-драматичному театрі імені Миколи Садовського, довгий час вона збирала аншлаги, а зараз на стадії – вичерпання. 1968рік – Микола Іванович Мерзликін ставить на сцені Київського українського драматичного театру імені Івана Франка свої «Сто тисяч». Розкута оригінальна концепція вистави, тоді стала визначною подією. Подією цього року не тільки для столичних глядачів, а й для львів’ян була прем’єра «Ста тисяч» на сцені обох театрів і київського, і львівського, - в один і той самий місяць ( Львів – 24 травня, Київ – 29 травня). Мало того – на обох афішах було написано, що Калитку грає Бенюк, тільки на заході – Петро, в столиці – Богдан. Прем’єру у Львові показували на сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької. В одній із газет Ігор Чернюк розказує: «Постановку класичного для української літератури твору здійснив актор і водночас студент режисерського факультету Орест Огородник під керівництвом народного артиста України Федора Стригуна. «…» Актори на сцені старалися, аби не підвести свого колегу, адже вистава — дипломна робота Ореста Огородника. Натомість Петро Бенюк трохи перестарався, узяв “фальшиву ноту”: що далі до фіналу вистави, то вищим ставав регістр його реплік…» По загальним відголоскам - вистава сподобалась. Театр вирішив порадувати цим спектаклем глядачів майже усіх обласних і регіональних міст західної України. У Києві «грошову оперу» зіграли на сцені Київського академічного театру на Подолі. Режисер-постановник, заслужений артист України, лауреат національної премії імені Тараса Шевченка – Віталій Малахов – напевно ні на мить не сумнівався в підборі актора на головну роль. Богдан Бенюк (народний артист України, лауреат Шевченківської премії, актор театру та кіно, телеведучий, батько трьох дітей, дідусь двох онуків) – викапаний Калитка: невеликий зростом, кругленький по складу тіла, лице – простодушного, доброго українського працьовитого чолов’яги років 50-ти, відвертий та щирий погляд, мова – вроджена українська. Актор наділений такими даними не по випадковості, бо його батьківщина – село Битків, що на Івано-Франківщині. Мало того Богдан Бенюк вже встиг попрактикуватися в цій ролі в Київському національному драматичному театрі імені Івана Франка. В 1995 році він отримав «Пектораль» за цю роль, але порівнювати ці дві роботи відмовляється: «Єдине, що може бути цікаве мені, те, що персонаж мій, Калитка, може жити в інших запропонованих обставинах, мати інші психологічні акценти – це те, що Віталій Малахов робить з ним. Що було в театрі Франка - воно вже було і його треба забути. Зараз інший етап, який дає Калитці можливість інакше проживати і змінювати місце дії». Богдан щиро зізнається, що «Калитка супроводжує його все життя». Актор порівнює кожну свою роль з приміркою нового одягу – чим більше він його приміряє, тим більше він захоплюється цим процесом, який його «окрилює і дає велику поживу». Режисер повністю заглиблюється в побут і культуру ХІХ століття і вирішує в стилі 100 відсоткового натуралізму. Він розміщає всіх героїв твору в звичні для них обставини і місце дії: українська сільська хата з солом’яною стріхою, поруч сарай, звідки рохкають свині протягом усього дійства і виглядає велика бутафорська коняка, гуси і симпатичні свинки, глечики скрізь, дерев’яний колодязь на авансцені і безкінечне зоряне небо на заднику (сценографія – Марія Погребняк). Костюми ( Ніна Руденко) – національні, пісні і танці - українські народні. Навіть горілка - мутного кольору та справжня смачна закуска: наче щойно з грядки овочі і хліб з печі, що аж слинка капає. Тобто ніяких відгалужень від дійсності того часу. Гімн вистави – українська народна пісня в сучасній обробці - «Чом, чом, чом, земле моя, так люба ти мені». Віталій Малахов, на відміну від Карпенка-Карого, який написав п’єсу в жанрі комедії, ставить виставу як психологічну драму. Він копається в людських цінностях кожного персонажа. Дія, діалоги, полілоги в спектаклі відбуваються чітко по драматичному твору з незначними скороченнями в тексті. Єдине, що переносить ліричний монолог Калитки про землю з початку першої дії в кінець – на вечір, так би мовити, під зоряне небо на стріху хати. Малахов і Бенюк вирішують зробити Калитку не таким жорстким по відношенню до своєї дружини - не бити її, а голубити. А над кінцем вистави, тобто долею Калитки в майбутньому, яку ми не побачимо, режисер пропонує до фантазувати глядачу самому. В п’єсі Калитку просто втішають рідні і близькі і, з його словами «краще смерть», - твір закінчується. А в виставі – Калитка тікає вдруге. Він лізе на стріху свого будинку і зникає в напрямку тих недосяжних омріяних земель сусіда. Починається вистава з монологу Невідомого (Андрій Павленко) про «нову комерцію», яку він задумав прокрутити з Калиткою (Богдан Бенюк). Далі з’являється син Калитки Роман (Максим Максимюк) і Копач Банавентура (Сергій Сипливий), з розмови яких ми дізнаємось, що Герасим в городі «совершає купчу» земельки. Виходить на сцену – Калитка-Бенюк – дуже ділова впевнена хода, зосереджений погляд, ніяких зайвих емоцій. Одним словом, одразу видно – в хату зайшов господар: охайно та святково одягнений в вишиванку, чорні штани і начищені до блиску чоботи, гладенько причесаний. Навіть вигляду не подає, що в нього радість на душі. Роздає подарунки Роману і наймичці Мотрі (Валентина Коврига). І тільки тоді на вустах з’являється щира широка посмішка. Герой ставить руки в боки і радісно повідомляє сину: «зробив купчу». Батько з сином шалено радіють, обіймаються, сміються. Але на любощі немає часу і одразу Бенюк-Калитка хватається до діла. Документи на землю охайно та бережно кладе в спеціальну папочку, обмотує її мотузкою і ховає за стріху. Зрозуміло, що він такий-собі бізнесмен-чистоплюй, але чомусь дуже довірливий, бо папочка завжди на виду у глядача і всіх героїв. Він протягом вистави навіть не хвилюється за її безпечність – при всіх дістає, при всіх кладе на те ж саме місце. Святкову сорочку одразу знімає і починає клопотати по дому, переносячи дерев’яні палки з одного кутка хати в інший. Коли до нього в гості приходить його кум Савка (Роман Халаїмов) – він радо зустрічає його, посміхається, його малому дитинчаті кладе гривеник в пелюшки. Але не затримується Герасим біля кума, не гає час – одразу береться лагодити колесо. Вся розмова з кумом проходить не дивлячись йому в очі. Він в постійному русі і зосередженості на ділі: діловито переносить палки, лагодить колесо, підливає висаджені саджанці в кориті. Зрозуміло, що витрачати час на ляси він не буде, кожна хвилина для нього – на вагу золота. Але на прохання кума – позичити гроші, Калитка не погоджується. Він навіть не змінює свій метушливий темпоритм, щоб вислухати прохання Савки. Та коли сусід, розказує про своє тяжке життя і повну готовність «продати душу чортові» за гроші – Бенюк-Калитка задумується. Зупиняється – ставить руки в боки, намагається слухати свого співбесідника. Але очі у актора на кума не дивляться, а бігають по дому. Щоб просто не стояти на місці без діла, Бенюк починає закочувати рукава, награно сміятися з розповідей Савки. Врешті решт він погоджується позичити йому гроші, але тільки під немаленькі проценти і з векселем про продаж волів. Зосереджено чекає відповіді, а кум довго вагається. І Бенюк-Калитка одразу береться за дощечки та палки. Бачимо, що героєві цілком байдуже до важкого життя його знайомого. І коли все-таки кум погоджується, він дуже діловито розказує йому умови угоди і чекає завтра з векселем. Робота Бенюка-Калитки далі продовжується в тому ж самому темпі і зосередженості, аж поки не з’являється очікуваний жид. Рухи стають повільними, але залишаються зосередженими. Фальшиві гроші він дуже обережно розкладає на стіл, майже здуваючи пил з них. Задоволено і хитро посміхається, уважно розглядаючи їх. Зрозуміло, що актор в ролі Герасима, не байдужий до грошей – погляд закоханий, ледве дихає, затамовуючи подих. Але тут же прокидається недовіра. Він кидає косий погляд на Невідомого: «Чи не обдурить?» Навкруг пальця розводить жид Калитку. Герасим починає вірити, що всюди, навіть в нього, - фальшиві гроші, які не відлучити від справжніх. Наївний дитячий погляд актора, повний довіри і здивування з’являється, коли він чує про фабрику фальшивок. Актор так хвилюється, що піт починає стікати з лоба і він весь час його витирає хустинкою. Таке відчуття, що в нього в середині розпалилось вогнище спраги до грошей. Герасим купляється на хитрість жида і погоджується на запропоновану угоду. Шахрая вислуховує уважно, а знайомих і близьких йому людей не те що вислухати, навіть глянути в очі не має бажання і часу. Не чує застереження Копача, не хоче прислухатись до волі жінки та сина, - в його очах уже горить вогник, розпалений на фальшивих «ста тисячах». Поведінка і рухи Бенюка-Калитки поступово наповнюються неспокоєм та нервозністю: різкі перебіжки по хаті, однохвилинні зупинки біля столу з поглядом в безодню, постійне витирання хустинкою поту з обличчя. Його ненаситність і ненажерливість розростається до того, що він ладен сина віддати за ліниву і нероботящу панночку аби увірвати ласий шматок землі на придане. Навіть рідну доньку герой видав заміж без обіцяного приданого. У наймита Клима (Артем Мяус) відбирає шматок хліба. Дружину Параску (Тамара Плашенко) відправляє пішки за три версти до церкви, жаліючи коней. Але дружину все таки побоюється, що не написано в п’єсі Карпенка-Карого. Він її любить, голубить, але порад не хоче слухати по заріз. Постійно йде самозахист у Герасима – поза руки в боки, тіло трохи нахилене вперед, наче на рога хоче взяти. Але який лірик просипається в Калитці-Бенюку, коли він кожного вечора лягає спати на даху свого будинку під відкритим небом. Милуючись зоряним небом, герой мріє про неосяжні території землі: погляд – відкритий, веселий і спокійний, голос – ліричний, аж подих затамовує Він наче співає, а не говорить. Руки у героя закладені за голову, нога за ногу закинута – ну повний релакс душі і тіла. В цьому уривку розмовляє його душа, а тіло відпочиває і не втручається в польоти під нічним небом. Калитка засипає з щирою посмішкою на обличчі. А зранку знову метушня – заклопотаний робочий темпоритм існування. І що дивно – в цьому круговороті не зникає сповнена доброти посмішка Бенюка, яка деколи збиває з пантелику глядача. Вона наштовхує на думку, що не такий він вже і жадібний - просто одержимий землею як шаленою пристрастю. Що не такий він вже і хитрий - а просто довірливий як дитина, яка вірить в казкове дерево, на якому ростуть гроші. Та коли хтось не підкорюється його волі – мало не піна з рота від люті капає, лице стає багряним і мокрим. Герой надувається мов повітряна кулька, що от-от вибухне. Деколи навіть хватається за сокиру або ніж, які завжди заховані в потрібному місці. Та коли все йде по маслу, фальшиві гроші «годяться до обіходу», його переповнює доброта. Його руки то хапаються за серце, то з’єднуються і підносяться до неба з молитвою до Бога. Ноги не тримають його тіло на землі, сльози радості котяться по обличчю, посмішка - як сонечко розцвітає на обличчі, яка поступово переходить в дикий регіт. Проявляється слабкість – він напивається в передчутті багатства. Жадібність зникає на хвилю і персонаж дарує кумові вексель на воли та благословляє сина і Мотрю на шлюб. Несамовита радість Бенюка-Калитки переходить в пафосно-награні співання і демонстративно-жваві танці. В останній сцені режисер підсилює тривогу і напругу грозою, що звучить на фоні всіх діалогів. Коли виходить на сцену, ховаючись ніби від дощу під накидкою, Калитка-Бенюк з кумом, ми бачимо тільки два хитрих вогника його очей. Герой падає на коліна в апофеозі і несамовито регоче від того, який він молодець, що обдурив жида. Калитка- Бенюк підіймає руки вгору і волає не своїм голосом, що «Пузир - лопух». Луна пролітає по всьому сценічному просторі. Дружину, що з’явилась на порозі, мало не задушивши, виганяє з хати наче собаку. Чітко спостерігаємо в його гострому погляді ненажерливість. Кум – чи то ворог, чи то друг - не може розібрати, бо ще б трохи і з сокирою кинувся би на нього, щоб відібрати його частку грошей. Чомусь Віталій Малахов вирішує сцену ділення і викриття фальшивих грошей заховати від глядача, і переносить її за вікно, з якого видно тільки тіні. Було б цікаво подивитись на реакцію героїв, які бачать замість грошей чистий папір. Ми про це тільки чуємо і нам дістається Бенюк-Калитка, що вже прийняв і осмислив ситуацію. Він вилітає до нас, не відчуваючи під ногами землі. Бачимо великі, пусті, повні розчарування очі. Зовсім некеровані руки хапають то плащ, то сокиру. І його заспокоює тільки розсада, що зійшла в кориті. Він неквапливо, майже падаючи від безсилля, сідає на лавку. Слова застряли йому в горлі. Виривається лише кілька беззвучних видихів «ой-ох», сльози ледве стримуються в очах актора. Він приймає рішення, підхоплюється і вибігає за лаштунки. Після невдалої спроби повіситися, рідні його виносять бездиханного на сцену. Вони кладуть його на стіл і намагаються повернути до життя. Коли Бенюк-Калитка приходить до тями, його непорушне важке тіло піднімають і садять поруч зі всіма. Першим, що з’явилося на його обличчі, була – посмішка, бо він побачив рідні поросята поруч. Та коли отямився і побачив сім’ю, змінюється: в очах просинається світлий, але приречений погляд крізь сльози. Зі словами «краще смерть» Калитка-Бенюк кидається на стріху і пропадає в невідомому напрямку. Ніякого гриму, національного костюму чи особливої вимови не треба Богдану Бенюку «натягувати» на себе, щоб увійти в образ селянина, чи козака, чи кріпака, чи простого українського чоловіка. Це амплуа актора, яке дароване йому від природи слов’янським складом душі і тіла. Його добре обличчя не можливо сприйняти в негативних героях, і тому напевно режисери його запрошують на ролі добродіїв і простаків, яких він влучно грає. Бенюк зробив свого Калитку аж занадто добрим. Посмішка не сходила з його обличчя і викликала сумнів в його хитрості, зажерливості і земельно-грошовій ненаситності. У Карпенка-Карого Калитка забуває зовсім про душевні цінності, а у Бенюка – він чуттєвий, щасливий, сімейний, домашній, роботящий. Наче велика дитина, якій дали тільки папірець від цукерки, а вона все надіється на ту солодку цукерку, що має бути в середині. І по-дитячому ображається, не отримуючи її. Актор сам в цьому нам зізнається: «Я світлий чоловік. І я це сам собі знаю. Я непублічний, я простий український чоловік». З такими акторами ми отримуємо більше світла і позитивної енергії, виходячи з театру. І на його щиру посмішку хочеться посміхатися у відповідь не тільки йому, а й усім зустрічним на вулиці.
Ільків Вікторія
