Наталія Озірська «Романтики - це ті, що мріють, сподіваються..... я намагаюсь жити сьогодні й насолоджуватись щоденною реальністю. Мабуть, я не романтик…»
Про себе
Я навчалась в інституті Карпенка-Карого на курсі народного артиста України Григорія Йосиповича Кононенка. Коли обирала професію, я чітко усвідомлювала, що це важка щоденна робота, тому і намагалася брати все, що могла від абсолютно всіх педагогів. Мені дивно згадувати, що я лишалася в інституті щодня до дев’ятої вечора, мала сили ходити на подвійну хореографію, подвійний сценрух з паралельним курсом, робити найбільше самостійних робіт, брати участь в режисерських роботах і при цьому ходити на лекції і складати на відмінно іспити. Але, щиро кажучи, я займалась улюбленою справою і мені все було цікаве. Багато працювала зі студентами - режисерами Е. Митницького, це теж дуже добрий досвід, на щастя, мої педагоги Кононенко та Непша нам нічого не забороняли. Пам'ятаю головне правило Григорія Йосиповича як педагога - не нашкодь. А ще він говорив, що в Києві є лише дві акторські школи: погана й дуже погана. На четвертому курсі Едуард Маркович Митницький запропонував працювати в театрі, про який я мріяла і тут почалася інша школа... все з початку. Непросто долучитись до професійного колективу, зрозуміти вимоги незнайомих режисерів. Кожна роль - це стрибок в невідоме, якою вона буде - яскравою, банальною, чи зможеш, чи ні - ніхто не знає. Я починаю все cпочатку і , скажу відверто, почуваюся, як першокурсниця. А насправді це й не цікаво - робити те, що вже вмієш, дуже хочеться рости з кожною роллю, відкривати в собі більші можливості, хочеться несподіванок і часом дуже прикро, що в театрі існує амплуа.
Приклади в театральному мистецтві
Я не впевнена, що в мистецтві взагалі можуть бути приклади, тому що всі ми різні, кожен актор має свою органіку, свій досвід і своє неповторне світовідчуття, творчість - це надто інтимний процес. А от в ремеслі...так, обов'язково треба брати найкраще з досвіду майстрів. При цьому не просто брати, а усвідомлювати, як саме це досягається, якими методами, адже нічого нового в цьому світі я не відкрию, усе давно знайдене й пережите, мені лишається спробувати на власному досвіді. Написані тисячі книжок, розроблено різні системи опанування акторською професією, будь ласка, навчайся, якщо хочеш. Мені завжди цікаво спостерігати за складним внутрішнім процесом, темперамент - це думка, і чим більше думок, образів, категорій перевертається в очах актора, тим сильніше він захоплює. Якщо називати імена…, будь ласка : О.Янковський, І.Смоктуновський, О. Калягін, Є.Міронов, В.Ільїн, О.Яковлєв, Б.Ступка, О.Басілашвілі, М.Тєрєхова, Н.Гундарєва, Чулпан Хаматова, Шарліз Терон, Ральф Файнс, Жульєт Біном…
Улюблені режисери
Про улюблених режисерів якось важко говорити, я взагалі з небагатьма працювала в своєму житті. Мені легко працюється з Митницьким, легко з Білоусом. Едуард Маркович вимогливий, дуже уважний до внутрішнього акторського процесу й не пробачає пропусків, може годинами займатись одним актором і врешті добитись прекрасного результату. Це неймовірна школа! З Андрієм Білоусом я працювала тричі - «Веселитесь», «Сірано де Бержерак», «Небезпечні зв’язки». Ми знаходимо спільну мову, часто маємо однакове бачення ролі, взагалі Андрій дуже хитрий режисер, він тонкий психолог і може так побудувати творчий процес, що вже ніхто й не помічає, чи це актори створюють свої ролі, чи це режисерська воля. Бувають у нас і суперечки, дуже гострі, коли щось не виходить... тоді зависає довга пауза, напружена тиша й активний пошук, а потім народжується рішення сцени. Конфлікт - це не є погано, це нормальна властивість кожної людини, в репетиціях головне - довіра, щирість, лише в таких умовах народжується справжнє.
Вистави
Вистава «Небезпечні зв’язки» багатолюдна і випускалась досить складно. Л.Сомов займався пластичним рішенням, Б.Орлов зробив художнє оформлення, як на мене, неймовірно талановите. Актори, звукорежисери, асистенти - Андрію Білоусу вдалося витримати цілісність цього процесу й реалізувати свій задум. Коли я отримала роль Турвель, щиро скажу, я не надто зраділа, грати позитивних персонажів - невдячна праця, але коли Андрій розповів, якою саме він хоче бачити мою героїню, мене це дуже зацікавило. Градус ролі, духовне й психічне напруження мали бути максимально високими, до патології, адже в фіналі Турвель гине, гине через неможливість кохання. Пікантною гладачі називають сцену оголення... Режисерові треба було знайти точний образ, коли Мадам де Турвель віддається Вальмону. При чому ви ж розумієте, що вона віддається не на ніч, віддається тотально, з тілом, душею, життям, розумом...все, що було в минулому тепер не має ніякого значення. Це не просто вчинок, це колосальна внутрішня трансформація, вона робить крок в нове й невідоме, таке страшне й непереможне... в любов. А любов - це і є максимальне оголення, беззахисність. Це все одно що вийти на кін без одягу... Вам знайоме таке почуття? Я розумію, що той, хто сидить в залі трошки шокований несподіванкою, саме це і потрібно! Стоп! Це мить, коли мозок не знає куди рухатись далі... чи за звичними схемами, стереотипно, чи переходимо на новий рівень мислення....
Ви запитаєте, чи не соромлюсь я роздягатись? Ні. Мене не дивує і не приголомшує оголене тіло, так само як і голі дерева взимку.
«Сірано де Бержерак». Що стосується Роксани, вона - куртизанка, вишукана, модна, красива, знає собі ціну, зваблює та використовує чоловіків. Режисер так і сказав з перших репетицій, тут одна жінка і вісім чоловіків, які в неї закохані... а хороших дівчаток ніхто не любить. Я не знаю чому так влаштувала природа, але жіноча краса має магічну силу, красуні цим користуються. Інша справа, що поезія Сірано все змінить, Роксана навчиться не лише брати, але й віддавати. Взагалі, тема кохання, вміння кохати, свободи або несвободи в коханні присутня майже в усіх виставах. В «Соблазнить, но не влюбиться» я грала Анну, яка стаючи перед вибором любити, чи не любити... обирає друге. Знаючи всі радості, висоти, падіння й болі кохання, вона говорить: «Ні, я не хочу. Не хочу, щоб було боляче, не хочу бути вигнанницею, блаженною, хворою. Хочу спокійно жити». Трагічний фінал... а може й не трагічний, не знаю. «Фантазии Фарятьева» - Александра, цікава, внутрішньо складна, трошки іронічна роль . «Плачу вперед» – Натуся - експресивна, динамічна роль, мені дуже подобається, там можна імпровізувати. Спосіб існування на сцені трошки навіть близький до естрадного, коли працюєш на глядача, часом можеш звернутись напряму.
Захоплення
Крім театру цікавлюся ... життям, в усіх його красивих проявах. Живопис, література, поезія, кіно, філософія, релігія. Якийсь час займалась Цигун, Віпассаною, іншими практиками. З задоволенням покатаюся з вами на роликах, поплаваю, поїду у подорож. Люблю несподіванки!
Оксана Пурик
Про себе
Я навчалась в інституті Карпенка-Карого на курсі народного артиста України Григорія Йосиповича Кононенка. Коли обирала професію, я чітко усвідомлювала, що це важка щоденна робота, тому і намагалася брати все, що могла від абсолютно всіх педагогів. Мені дивно згадувати, що я лишалася в інституті щодня до дев’ятої вечора, мала сили ходити на подвійну хореографію, подвійний сценрух з паралельним курсом, робити найбільше самостійних робіт, брати участь в режисерських роботах і при цьому ходити на лекції і складати на відмінно іспити. Але, щиро кажучи, я займалась улюбленою справою і мені все було цікаве. Багато працювала зі студентами - режисерами Е. Митницького, це теж дуже добрий досвід, на щастя, мої педагоги Кононенко та Непша нам нічого не забороняли. Пам'ятаю головне правило Григорія Йосиповича як педагога - не нашкодь. А ще він говорив, що в Києві є лише дві акторські школи: погана й дуже погана. На четвертому курсі Едуард Маркович Митницький запропонував працювати в театрі, про який я мріяла і тут почалася інша школа... все з початку. Непросто долучитись до професійного колективу, зрозуміти вимоги незнайомих режисерів. Кожна роль - це стрибок в невідоме, якою вона буде - яскравою, банальною, чи зможеш, чи ні - ніхто не знає. Я починаю все cпочатку і , скажу відверто, почуваюся, як першокурсниця. А насправді це й не цікаво - робити те, що вже вмієш, дуже хочеться рости з кожною роллю, відкривати в собі більші можливості, хочеться несподіванок і часом дуже прикро, що в театрі існує амплуа.
Приклади в театральному мистецтві
Я не впевнена, що в мистецтві взагалі можуть бути приклади, тому що всі ми різні, кожен актор має свою органіку, свій досвід і своє неповторне світовідчуття, творчість - це надто інтимний процес. А от в ремеслі...так, обов'язково треба брати найкраще з досвіду майстрів. При цьому не просто брати, а усвідомлювати, як саме це досягається, якими методами, адже нічого нового в цьому світі я не відкрию, усе давно знайдене й пережите, мені лишається спробувати на власному досвіді. Написані тисячі книжок, розроблено різні системи опанування акторською професією, будь ласка, навчайся, якщо хочеш. Мені завжди цікаво спостерігати за складним внутрішнім процесом, темперамент - це думка, і чим більше думок, образів, категорій перевертається в очах актора, тим сильніше він захоплює. Якщо називати імена…, будь ласка : О.Янковський, І.Смоктуновський, О. Калягін, Є.Міронов, В.Ільїн, О.Яковлєв, Б.Ступка, О.Басілашвілі, М.Тєрєхова, Н.Гундарєва, Чулпан Хаматова, Шарліз Терон, Ральф Файнс, Жульєт Біном…
Улюблені режисери
Про улюблених режисерів якось важко говорити, я взагалі з небагатьма працювала в своєму житті. Мені легко працюється з Митницьким, легко з Білоусом. Едуард Маркович вимогливий, дуже уважний до внутрішнього акторського процесу й не пробачає пропусків, може годинами займатись одним актором і врешті добитись прекрасного результату. Це неймовірна школа! З Андрієм Білоусом я працювала тричі - «Веселитесь», «Сірано де Бержерак», «Небезпечні зв’язки». Ми знаходимо спільну мову, часто маємо однакове бачення ролі, взагалі Андрій дуже хитрий режисер, він тонкий психолог і може так побудувати творчий процес, що вже ніхто й не помічає, чи це актори створюють свої ролі, чи це режисерська воля. Бувають у нас і суперечки, дуже гострі, коли щось не виходить... тоді зависає довга пауза, напружена тиша й активний пошук, а потім народжується рішення сцени. Конфлікт - це не є погано, це нормальна властивість кожної людини, в репетиціях головне - довіра, щирість, лише в таких умовах народжується справжнє.
Вистави
Вистава «Небезпечні зв’язки» багатолюдна і випускалась досить складно. Л.Сомов займався пластичним рішенням, Б.Орлов зробив художнє оформлення, як на мене, неймовірно талановите. Актори, звукорежисери, асистенти - Андрію Білоусу вдалося витримати цілісність цього процесу й реалізувати свій задум. Коли я отримала роль Турвель, щиро скажу, я не надто зраділа, грати позитивних персонажів - невдячна праця, але коли Андрій розповів, якою саме він хоче бачити мою героїню, мене це дуже зацікавило. Градус ролі, духовне й психічне напруження мали бути максимально високими, до патології, адже в фіналі Турвель гине, гине через неможливість кохання. Пікантною гладачі називають сцену оголення... Режисерові треба було знайти точний образ, коли Мадам де Турвель віддається Вальмону. При чому ви ж розумієте, що вона віддається не на ніч, віддається тотально, з тілом, душею, життям, розумом...все, що було в минулому тепер не має ніякого значення. Це не просто вчинок, це колосальна внутрішня трансформація, вона робить крок в нове й невідоме, таке страшне й непереможне... в любов. А любов - це і є максимальне оголення, беззахисність. Це все одно що вийти на кін без одягу... Вам знайоме таке почуття? Я розумію, що той, хто сидить в залі трошки шокований несподіванкою, саме це і потрібно! Стоп! Це мить, коли мозок не знає куди рухатись далі... чи за звичними схемами, стереотипно, чи переходимо на новий рівень мислення....
Ви запитаєте, чи не соромлюсь я роздягатись? Ні. Мене не дивує і не приголомшує оголене тіло, так само як і голі дерева взимку.
«Сірано де Бержерак». Що стосується Роксани, вона - куртизанка, вишукана, модна, красива, знає собі ціну, зваблює та використовує чоловіків. Режисер так і сказав з перших репетицій, тут одна жінка і вісім чоловіків, які в неї закохані... а хороших дівчаток ніхто не любить. Я не знаю чому так влаштувала природа, але жіноча краса має магічну силу, красуні цим користуються. Інша справа, що поезія Сірано все змінить, Роксана навчиться не лише брати, але й віддавати. Взагалі, тема кохання, вміння кохати, свободи або несвободи в коханні присутня майже в усіх виставах. В «Соблазнить, но не влюбиться» я грала Анну, яка стаючи перед вибором любити, чи не любити... обирає друге. Знаючи всі радості, висоти, падіння й болі кохання, вона говорить: «Ні, я не хочу. Не хочу, щоб було боляче, не хочу бути вигнанницею, блаженною, хворою. Хочу спокійно жити». Трагічний фінал... а може й не трагічний, не знаю. «Фантазии Фарятьева» - Александра, цікава, внутрішньо складна, трошки іронічна роль . «Плачу вперед» – Натуся - експресивна, динамічна роль, мені дуже подобається, там можна імпровізувати. Спосіб існування на сцені трошки навіть близький до естрадного, коли працюєш на глядача, часом можеш звернутись напряму.
Захоплення
Крім театру цікавлюся ... життям, в усіх його красивих проявах. Живопис, література, поезія, кіно, філософія, релігія. Якийсь час займалась Цигун, Віпассаною, іншими практиками. З задоволенням покатаюся з вами на роликах, поплаваю, поїду у подорож. Люблю несподіванки!
Оксана Пурик
