teatral - все о театре!

Усі актори, зайняті у виставі, - на сцені. Вони пританцьовують в такт музиці, дехто вальсує. Через хвилину перед глядачем розгорнеться життя містечка N, а зараз ще іде гра. Передонов (виступає, пританцьовуючи, вперед; його репліка звучить на музичному фоні різко і несподівано) Сама княгиня Волчанская обещала Варе протекцию. Как только, говорит, выйдет за него замуж, так я ему сейчас же и выхлопочу место инспектора. (Так само в танці повертається на місце, де стояв раніше). Фаластов (теж виступає в танці і ніби “викидає” перед собою репліку) Да как же ты на Варваре Дмитриевне женишься? Ведь она же тебе сестра! Плавно і непомітно Передонов (В.Горянський), Фаластов (Ю.Литвин) і Рутілов (О. Мєсєча) відділяються від інших і виходять на середину сцени... Сьогодні грають Сологуба, “Крученого біса”. В одному з інтерв”ю Юрій Одинокий – режисер вистави, зізнався, що поставити Сологуба було його давньою мрією. Взагалі, виглядала дуже дивною робота Одинокого над іронічним, серйозним і глибокофілософським “Крученим бісом” після його блискучої, яскравої “Комедії про принадність гріха” Макіавеллі. Він, здавалося, ще дуже молода, життєрадісна людина для цього песимістичного, навіть, трагічного матеріалу. Але Одинокий поставив перед собою складну задачу: “...мені...хотілося показати людей, які, відчуваючи, що ми народжені для раю, а живемо в пеклі (хочу звернути увагу на підкреслене – в теперішньому часі як посилання на сучасність – В.Л.), прагнуть украсти цей власний рай у життя, або в інших людей.” Щодо паралелей з сучасністю у виставі, то режисер дає змогу кожному самостійно вирішити для себе, де і наскільки вони проведені і на питання про міру актуальності каже тільки, що “класика завжди сучасна”. У Одинокого “Кручений біс” – трагіфарс. “Трагі” – бо Сологуб і дві смерті, фарс – через ігрову природу вистави. Текст Сологуба сповнений сарказму; режисер побачив в романі лірику і гумор, який надає виставі глибокої філософії і трагізму. Одинокий саме і переслідував таку ціль: “... відтворити світ кожного з цих людей – ницих, нікчемних, і, водночас, по-своєму непоганих.” Неоднозначність, обертонність героїв його вистави притаманна саме письменникам “срібного віку”: де не можна розділити добро і зло. І, пом”якшивши цинізм роману і надавши матеріалу глибокого жалю за втраченим раєм, Одинокий чомусь песимістично дозволяє злу “перемогти” в своїй виставі. Можливо, намагається врівноважити набагато різкіший текст Сологуба, ніж текст інсценіровки, який він за допомогою театру пом”якшив, цим вдвічі трагічнішим фіналом – двома смертями замість однієї – за автором. “... красоте в нашем мире надлежит быть попранной и поруганной,” – писав Сологуб. Штучна некрасивість, притаманна виставі, набута за допомогою сценографічного вирішення вистави (художник О.Луньов), перебільшено-потворних гримів акторів, дивних пластичних малюнків ролей (балетмейстер Л.Сомов) добре відтіняє чисту, яскраво окреслену ідею режисера. Підвішені на штанкетах целофанові штори дозволяють миттєво змінювати місце дії, але, водночас, ми бачимо, що на сцені немає жодного закритого приміщення, жодного глухого кута, тому здається, що все відбувається в одній великій темній незатишній залі, де всі навиду. Штори рухають самі герої, бажаючи змінити місце дії – ще одне нагадування про ігрову природу вистави. Замість стелі герої мають велике плоске брудно-коричневе полотнище, в жахливих дірках якого замість небесних світил тьмяно) блимають електричні лампочки. Все загострено, перебільшено, “навиворіт”. ...Передонов, обідаючи, сідає на дуже високий табурет, а столом йому слугує маленький, до якого він незручно нахиляється. Яскраве зовнішнє нагадування про манію величі героя. ...Сестри Рутілови просушують білизну не на верьовці, а на товстому важкому штанкеті, що похитується з боку в бік, як маятник. Біла, чиста, тонка білизна – як вони самі, і брудне залізо – як життя, що їх оточує. ...Павлушка, приходячи в гості до Передонова, сидить на маленькому стільчику – такому ж маленькому, як його місце в цьому світі. І виглядає ще жалюгідніше, нікчемніше і нещасніше. Те саме прослідковується і у костюмах і гримах акторів, що виконують головні ролі. Шинель Передонова-Горянського, навмисне на кілька розмірів більша, ніж має бути, з золотими гудзиками і підставними плечима, теж нагадує про його хворобу. У другій дії до його костюму додається вчительська фуражка з двома вузькими химерними “крилами”. Герой Горянського остаточно божеволіє, і на нього одягають таку фуражку, що матеріалізує ознаки його хвороби. Варварині незрозумілі по кольоровій гаммі сукні і запудрене, напомажене і нарум”янене до абсурда обличчя, Павлушкіни спортивні брючки з розтягнутими колінками, короткувате синє пальто, брудно-синенька беретка, вузький, зате довгий шарф, багато разів обмотаний на шії, все одно не закриває її повністю, сіруватий колір обличчя, кількодобова неголеність п”янички видаються за сірість, ницість. Сувора гімназична форма Пильнікова – чорний костюм, білосніжна сорочка – символізують невинність, необізнаність, чистоту. Людмилчині елегантні (порівняно з костюмами інших жінок) і водночас прості сукні – кокетство, жадоба кохання, розпуста. Костюми в основному витримані в дусі часів, про які йдеться в романі; частково стилізовані і підігнані під характери головних героїв. Пластичні малюнки ролей теж точно вибудувані під характерні риси персонажів. Горянський-Передонов рухається імпульсивно, ривками. Часто різко зкидає з плечей велику важку шинель і чорну вчительську фуражку, коли вважає себе правим, сильнішим, розумнішим, ніж люди, з якими він спілкується. Так само різко одягає її назад і кутається, коли хвороба бере гору і в душі знов оселяються підозри і ненависть. Його обраниця Варвара (С.Орліченко) ходить, роблячи великі нежіночі кроки, іі рухи карикатурні, антижіночі, грубі, незграбні, ніби вона увесь час чекає нападу і готова захищатись. Світлана Орліченко побудувала свою роль на характерних рисах своєї героїні – скандалістки і платкарки. Цей образ вирішений в гротескному ключі: викривляння, крики і зойки у поєднанні з неохайністю костюма і зачіски є повною протилежністю другого основного жіночого образу вистави – Людмилочки. Метушіння рук, невпевнені кроки, коліна, що тремтять і підгинаються – це рухи друга Передонова – Павлуші (Лінецький). Герой звик жити, пригинаючись, пригнічений становищем “маленької людини” в суспільстві, і це втілене в зовнішньому малюнку ролі актора. Гра невинності і розпусти, сорому і неприкритого одкровення відбилася також на зовнішній поведінці Пильнікова і Людмилочки. У нього скуті необізнаністю рухи, що раптом прориваються поривчастими припаданнями до ніг Людмилочки – вишуканої, жіночної, що рухається легко, безшумно, і в той же самий час рішуче, впевнено і значимо. Зовнішній образ вистави (сценографія, костюми, пластичні малюнки ролей) надзвичайно виразний, цілісний і створює прекрасний грунт для втілення режисерської ідеї. Повністю працюючи на неї, він зайвий раз доводить, що Одинокий вміє створити свою команду для роботи, точно сформулювати і пояснити акторам, художнику, балетмейстеру, звукорежисеру (Одинокий не довіряє нікому робити музичне оформлення до своїх вистав, обов”язково сам підбирає музику, поясюючи це тим, що так як він відчуває, що за музика має бути у виставі, не може пояснити композитору) основну ідею і надзавдання вистави. На першому плані у Одинокого: герої його вистави. Божевільний Передонов (В.Горянський), Варвара (С.Орліченко), Павлушка (В.Лінецький) – своєрідний “трикутник” і Саша Пильніков (В.Цивінський) і Людмилочка (Л.Самаєва) – пара. Не можна називати вистави Одинокого однозначно акторськими чи режисерськими. Всього порівну. Режисура займає “своє місце” - направляє дії акторів. Акторський ансамбль у “Крученому бісі” підібраний ретельно і майстерно. Режисер сам неодноразово зазначав, що, обравши для постановки роман Сологуба, він бачив Горянського у ролі Передонова. І дійсно, унікального таланту актор, Володимир Горянський виправдав сподівання Одинокого. До вибудуваного автором і продуманого режисером образу він додав закінченості, а також “родзинку” як міг тільки Горянський, і що робить в кожній своїй ролі неповторно і незрівнянно. Повернімося до теми актуальності вистави. Що таке “кручений біс”? Це капосне, підле “зло”, що є в кожній людині; але комусь вдається втримати його всередині, а в когось він вилазить на світ Божий. Перше, що впадає у вічі при її перегляді - це хвороба головного героя, тобто манії переслідування і величі. Передонов мріє “пролізти в інспектори”, тобто в панівні кола суспільства. Такі кола нам показані режисером: міський голова Скучаєв, прокурор Авіновіцький, предводитель дворянства Веріга і директор школи Хрипач. Серед чотирьох названих осіб тільки директор школи має здоровий глузд і поводиться як нормальна людина. Саме він не вірить у передоновські підозри і наклепи, і саме про нього Передонов говорить: “Он меня терпеть не может”. Інші троє – самозакохані, занадто впевнені у собі, дуже подібні один до одного. Щоб посилити цю подібність, Одинокий застосовує смішний і цікавий прийом в сцені, де Передонов приходить в гості до міського голови. Герої розмовляють, раптом голова роняє на підлогу олівець і лізе за ним під стіл. А з-під стола вилазить вже прокурор. Передонов очманіло протирає очі і вдивляється в обличчя Авіновіцького, коли той пропонує йому чай. Прокурор йде за цукром, а повертається з цукром предводитель дворянства. Тепер Веріга роняє цукор, але наляканий метаморфозами Передонов кричить: “Я сам подниму сахарок” і сам лізе під стіл. А коли вилазить, то бачить усіх трьох, що, схилившись, виносять вердикт передоновським ябідам: “Зря болтают на хорошего человека!” Так що Передонов у виставі не один такий підозрілий і самозакоханий, в нього це вже переросло в хворобу, в когось – ні. Але суспільство містечка N заражене цим. І не тільки містечко. Фільми Кіри Муратової містили у титрах фразу: “Фільм про те, про що не прийнято говорити”. Виставі Одинокого теж притаманна така риса. Хто не намагався пропустити вперед себе людину на дорозі, яку перебігла чорна кошка? Хто хоча б у дитинстві не вірив в домових? В народні прикмети хто вірить, хто ні; особисті ж забобони є у кожного. У кого не було “щасливого” портфеля, або ручки, або піджака, чи навпаки, “невдалого”? Але ж ми про них нікому, навіть найближчим людям не говоримо, бо самі в принципі знаємо, що це – дурня, однак все одно виконуємо їх. Автор описав, а режисер використав у виставі передоновські прикмети і острахи, що набули у героя маштабу психічної хвороби. І смішно, і страшно, коли дорослий чоловік “зачурається” від лютиків, бо в них “страшна назва”; виганяє з дому “недотикомку” – “маленьку сіру пухнасту тварючку”. Блискуче вирішена режисером і виконана актором сцена з “недотикомкою” завжди викликає сміх у залі, але, водночас, є апогеєм божевілля Передонова, бо його тихі хворобливі острахи прорвались наружу. Передонов-Горянський нарешті знайшов, де ховається “недотикомка” – в самоварі, - і тихенько підкрадається до нього. В майстерних руках актора самовар ніби оживає – то зсувається з місця, і Передонов його ловить, то зсередини чутно стогін і виття, то дряпання. Передонов. (глядачам) Копырсается. Когтистая! Але в самоварі немає нічого, крім яблука. Передонов-Горянський розчарований: “О, яблоко! А где недотыкомка? Ах, ты не знаешь? А я сейчас шкуру с тебя сниму, так ты узнаешь! – (відповідає собі за яблуко) Не ешь меня, не ешь! Я все скажу! – Поздно, сразу надо было говорить! (знімає величезним ножем шкуру з яблука, засовує його ціле собі до рота, і з трудом вимовляє) – Вот так добро побеждает зло!” Думки Передонова про “недотикомку”, його агресію до неї Одинокий втілив у цій сцені, що виникла в результаті імпровізації актора. Перед однією з репетицій, поки всі збирались, Горянський піднявся на сцену, де одиноко стояв самовар. Він відкрив його, знайшов покладене реквізитором яблуко і почав говорити текст ролі, супроводжуючи його грою: доганяв “недотикомку”, заглядав у самовар, а потім додав кілька фраз (про яблуко) і... сцена, де актор виголошує монолог про “недотикомку”, набула довершеності. Такими ж таємними і замовчуваними є відносини Саші Пильнікова і Людмилочки. Душевна пустота, нерозуміння оточуючих і проста фізична потреба штовхають їх в обійми одне до одного. Чи не думав сором”язливий Саша, лягаючи ввечері спати в чужому, темному і незатишному домі, про дівчат? Чому ж ні, він був саме в тому віці, щоб мріяти про таке незрозуміле примарне кохання. А дорослій здоровій красивій дівчині на виданні Людмилочці, що, судячи з її поведінки, вже має якийсь досвід у спілкуванні з чоловіками, набридло чекати пропозиції руки і серця від якогось престарілого чиновника. Чому б не піддатись такому приємному почуттю, такій забавній пригоді, як романчик (та для неї спочатку навіть не романчик, а просто жарт) з гімназистом? Хіба змогла б вона поводитись так вільно і безсоромно з дорослим чоловіком, навіть з женихом, як з невинним Сашею, якому можна в будь-який момент сказати, що він неправильно її зрозумів і образитись, який буде її слухатись, і який, на відміну від інших чоловіків, не кинеться на неї грубо і безжально, а навпаки, буде боятись доторкнутись до неї і червоніти від її натяків... Ось що обрала Людмилочка. Дарья (легко): Да что в нем интересного, скажи пожалуйста? Людмила (намагаючись приховати сором): Какой он красавец! И столько в нем неистраченных возможностей! Дарья (розчаровано): Ну, это дешево стоит. Это у всех мальчишек есть. Людмила (настирливо і повчально): Нет, не дешево. Есть поганые. Дарья (із сумнівом): А он чистый? Людмила(зі зневагою): Много ты понимаешь! Он нетронутый. И красавец. Самый лучший возраст для мальчиков – четырнадцать - пятнадцать лет. Еще он ничего не может и не понимает по-настоящему, а уж все предчувствует, решительно все (…) Я вовсе его не так люблю, как вы думаете. Любить мальчика лучше, чем влюбиться в пошлую физиономию с усиками. Я его невинно люблю, мне от него ничего не надо. Дарья (після паузи, докоряючи): Не надо, так чего же ты его теребишь? (…) Людмила (зітхаючи, з сумом): Я знаю, что уж тут не на что мне надеяться, но хоть бы немножечко приласкал он меня, хоть бы как-нибудь. Дарья (ліниво): Тоска! Надалі, щоправда, вона не витримає цієї його боязні і недосвідченості, і сама спокусить його. Для Пильнікова вона – трохи не богиня, розумна, вродлива жінка, яка старша і яку треба слухатись, інакше вона розсердиться; для Людмилочки він – ще зовсім хлопчик, якого треба пестити і всьому вчити; і водночас їх тягне одне до одного, вони жадають фізичної близькості. Ми бачимо зміни, які відбуваються в Сашиному характері після з Людмилочкою. Пильніков – Цивінський приходить до Людмилочки-Самаєвой в гості: руки в кишенях, нахабно розмовляє, намагається наслідувати дорослих чоловіків. Це шокує її, не в такого Сашу вона закохалась, не таким хоче його бачити. Та їй варто тільки засоромити його, дорікнути, і він знову стає тихим, сором»язливим гімназистом. За що брудний натовп бридких тупих осіб розтоптав Сашу? Навіщо Одинокому була потрібна така жорстока крапка у стосунках Людмили і Пильнікова? Навіть, після «дорослих» зустрічей з Людмилою він залишився недоторканим у своїй наївності і душевній чистоті. У сцені маскараду штанкети зі шторами підняті на метр від сцени, тому ми бачимо тільки ноги тих, хто танцює. Звичайні ліниві рухи раптом стають ритмічнішими, жорстокішими. На найголоснішій музичній фразі музика обривається і ми чуємо жіночий крик: «Затоптали!» В жорстокому містечку серед хворих сірих людей, одержимих заздрістю і скупістю, не знайшлося місця ні Пильнікову, бо він жив не за їх правилами, ні їхньому з Людмилочкою коханню, юнацькому, палкому, наївному. Чим завинив безневинний тихий Павлік Володін? За що покарав його божевільний Передонов? Смішливий і тупуваний на початку виставі, він не викликає у залу ані симпатії, ані співчуття. Але під час сцени гуляння у Передонова Лінецький в корені змінює ставлення глядача до героя, образ якого він втілює на сцені. П”яного Павлушу-Лінецького зовсім несподівно захоплює неосяжна трагедія – трагедія обивателя, що визнав безцільність і нікчемність свого існування, але раптом зажадав щастя, якого вже не може бути. Він горює і побивається як дитина за вигаданою іграшкою, якої ніколи не бачив. Але не дитяча його туга, тому його щиро жаль. Лінецький-Володін , вимовляючи монолог: ”Мама, мамочка, ну зачем ты меня родила!...”, плече гірко, вголос, ніби ховає це саме химерне, вимріяне, таке жадане і недосяжне щастя, і ми у залі раптом відчуваємо, як очі нам застилають пекучі сльози. На сцені вихоплені з темряви Горянський-Передонов, Варвара-Оріченко і Лінецький-Володін, що сидять на стільцях верхи. Володін (добродушно насміхаючись над Передоновим, тихо вимовляє): Околпачили тебя, Ардаша... Передонов (терпляче і впевнено): Я инспектор. Володін (так само добродушно насміхаючись, але більш наполегливо): ...околпачили. Письмо это написать всякому легко. Письмо это думаешь княгиня писала? Теперь уже весь город знает, что их Грушина написала... (До цих слів Передонов-Горянський поблажливо посміхається; потім увесь підбирається, завмирає, уважно прислухається) а княгиня и не знает ничего. Передонов (різко) Я тебе околпачу! (Повільно підводиться і робить різкий взмах рукою, в який тримає ніж, в бік Володіна. Страшно кричить) Хась! (Володін запрокидує голову) Хась! Хась! (Володін похитнувся на стільці, падає на бік). Варвара (в істериці) Батюшки, зарезали! Але, чому саме в Передонова розвилась хвороба вже, а в інших, що теж піддаються впливу цього суспільства, ні? Що підштовхнуло її розвиток, що її спричинило? Знайомі, оточоючі. Чому він піддався, а інші ні? Можна припускати (пам`ятаючи хворобливу ранимість і піддатливість самого Сологуба), що Передонов теж був колись наївний і простий, можливо, як Пильніков, і його тонка психіка не витримала повсякдення жорстокого світу? Можна вбачати, що якщо б Саша не загинув на маскараді, то його все одно б задавила, розтоптала, розчавила страшна руйнівна сила людських пороків, що згуртувались в містечку N? Чи можна передбачити долю Володіна, якщо б його не вбив «друг сердечний»? Його чекало сіре прозябання одинокого п»янички. Де ж світле майбутнє? Павлуша – за простодушшя та Пильніков – за чистоту – вбиті, на Передонова чекає «жовтий будинок». Тепер остаточно зрозуміло, що мав на увазі Юрій Одинокий, коли на моє питання: що ж перемогло в його виставі – добро чи зло? - відповів: - В цьому я не розходжусь з автором… - Чому ж так песимістично? – спитала я. - За Сологубом… У Сологуба Саша виживає і цілий і неушкоджений повертається до тітки, а у Одинокого він гине страшною смертю. Але у Сологуба є оповідання «В натовпі», де розповідається історія одного балу-маскараду, де був затоптаний перевдягнений хлопчик. У Сологуба в романі сарказму і відстороненого засудження героїв більше, ніж у виставі, а режисер «витягнув» з тексту динамічні сцени, гумор і ліризм. Але Сологуб піддавав критиці тогочасне суспільство, а Одинокий знаходив у романі перегук з сьогоденням і адаптував текст до теперішнього глядача. У Сологуба з юнацтва була порушена психіка, і він намагався позбутися своїх острахів і комплексів, наділяючи ними своїх героїв, засуджуючи пороки людства, сірість, жорстокість суспільства. Він писав в одному зі своїх віршів: «Люблю быть явным, тайным поводом к мучению людей. Я злой, больной, безумно мстительный. Зато томлюсь и сам». Талановитий та іронічний Юрій Одинокий цією виставою змусив замислитись багато про що: і про ціль життя кожного, хто сидить в залі, і про потаємні мрії і острахи, і про те, чи так вже сильно різняться сологубівське містечко N і наше повсякдення. Вирішувати нам.