teatral - все о театре!

Деякі вірять у потойбічний світ, інші – в паралельний… Хтось стверджує, що після смерті наша душа постійно переселяється у нове тіло… А більшість просто впевнена, що у кінці свого життя потрапить до раю чи пекла…І кожен виключно по-своєму уявляє, що ж там відбувається за межами нашого світу…Фантазія Микити Вороного пропонує нам свій варіант життя після смерті. У своїй п’єсі «Пристрасті по Торчалову» автор пише, що спочатку людина потрапляєте до такого собі проміжного етапу, у певному розумінні – для очищення своєї душі. Бо для того, щоб перейти у наступний, їй потрібно пригадати свій найбільший гріх. На перший погляд здається, що це дуже легко, але більшість затримуються надовго у цьому «чистилищі совісті». А деякі особи – навіть більше ніж на століття. Та найстрашніше, що іншим способом ніяк не можна пройти до другого етапу: пульсу і ознак життя ні в кого немає, а отже ні вбити когось, ні покінчити своє «псевдо-існування» самогубством не можливо. Над всіма хто потрапляє до цього «карцеру», наглядають спеціальні, але такі ж грішні люди. А привілейовані вони тільки тому, що їхній єдиний гріх полягає у самогубстві. Це керівництво веде суворий та дисциплінований порядок, а також допомагає згадати кожному свій найтяжчий гріх. І коли нарешті хтось, саме випадково, пригадує свою давно забуту найбільшу помилку життя – дзеленчить спеціальний дзвіночок: для людини відкриваються двері і вона переходить до наступного етапу. Саме у цьому першому проміжному періоді й розгортаються події вистави «Торчалов», поставленої у Київському академічному Молодому театрі Станіславом Мойсеєвим. Головний герой – Павло Максимович Торчалов (Володимир Кокотунов) є одним з найвпливовіших політиків. Але на рівних правах з іншими людьми він потрапляє до «чистилища». Як і всі, чоловік довго пригадує свій гріх. Та йому більш ніж іншим так би мовити «фартануло»: стався збій системи і його повернули до життя. А отже до відомого виразу, що «щастить тільки дурням та п’яницям», сміливо можна добавити ще й політиків.

 І хоча після збою системи головний герой повертається до реальності, протягом усієї вистави ми бачимо на сцені лише одну з кімнат цього «карцеру». Візуальне наповнення вистави все дихає Радянським часом: сіро-металевого кольору костюми, реквізит, декорація і, навіть, обличчя героїв (художник-постановник – Лариса Чернова). А ще яскравими знаками-предметами, які підкреслюють Радянську епоху, є смачний цукор-рафінад, дитяча залізниця, відро з ганчіркою, яка так нагадує мамину кофтинку, та коричневий портфель, з яким ходили на партійні збори. Верхній простір сцени заповнений великим шматком тканини металевого кольору, яка висить у формі надутого вітрила, що направлене у сторону глядача. Об’єднуючи цю конструкцію з дерев’яним пандусом, на якому знаходиться кімната «карцеру», отримуємо такий собі саморобний пліт-вітрильник. А герої, наче загублені посеред океану люди, що випали з великого і потужного пароплава під назвою «Життя». Але Торчалову більше ніж іншим пощастило і він все ж таки повернувся назад на його борт. На згадку про спільні пригоди в «океані-чистилищі» Семен Кушка (Сергій Кучеренко) приносить йому у коробці щеня. Та на превеликий жаль цуценя, на відміну від коробки, не справжнє! Ми чуємо у запису лише його скавучання. А так хотілося, щоб у цей мертвий та статичний простір увірвалася іскра життя у вигляді будь-якого неуявного знакового предмету. Саме щеня по п’єсі Вороного є символом повернення головного героя у наш земний світ, який насичений багатогранними кольорами й відтінками, бурхливими подіями і душевними колізіями. А найприкріше, що сам Кокотунов-Торчалов не радий ні омріяній собаці, ні поверненню до життя. Актора хвилює лише серцебиття уявної собаки, від якого виявилося, що залежить життя його персонажа. Виходить, що Торчалов зовсім не змінився від перебування у «чистилищі». Назад до життя чоловік повернувся таким же самозакоханим політиком, в котре підтвердивши для всіх нас правдивість прислів’я «як вовка не годуй, а він все одно дивиться в ліс».